Харківська школа фотографії: від радянської цензури до нової естетики

Проєкт "Харківська школа фотографії: від радянської цензури до нової естетики" розповідає про явище, яке з’явилося півстоліття тому у Харкові. Харківська школа фотографії ніколи не була формалізованим об'єднанням, але завжди була і є радше школою мистецької думки — з богемними кав'ярнями замість класів, з молодшими фотографами, які стають учнями своїх старших колег, з трьома поколіннями митців, які наслідують та розвивають естетичні принципи й техніки перших діячів школи. Правомірність самого використання терміна "школа" до цієї групи фотографів дискутується, проте більшість авторів відчувають приналежність до «школи» як до руху зі спільними мистецькими ідеями.

У 1970-х роках співпраця восьми бунтівних митців (група "Время") породила самобутню та впізнавану візуальну мову художньої фотографії, з жорстким, безкомпромісно прямолінійним ставленням до суперечливих радянських тем. Неформальним лідером і рушієм діяльності групи був Борис Михайлов, сьогодні міжнародно визнаний автор. Фотографії групи "Время" показували заборонені подробиці радянської дійсності — від оголених тіл до фанатизму комуністичної пропаганди.

Через жорстку цензуру до Харкова доходило досить мало західних мистецьких журналів (за винятком періодичних фотовидань із країн радянського блоку), і тенденції художньої фотографії по той бік "залізної завіси" були маловідомі. Тож художники шукали власні підходи до зображення радянських реалій, розширювали уявлення про прийнятність контроверсійної тематики, творили власний стиль — хоч у документальному фото, хоч в жанрі ню, хоч в інших.

Харківські фотографи першої генерації часто використовували маніпуляції з фотозображеннями, як-от накладення двох слайдових зображень одне на одне, ручне розфарбування, колажування — тоді як офіційний стиль вимагав зображень винятково реалістичних. Автори харківської школи також сформулювали "теорію удару", за якою світлини мали бути свого роду естетичним ляпасом, створювати ефект удару в обличчя.

Звісно, вони намагалися різними способами обійти цензуру і відправити свої роботи в західні фотосалони та галереї. Єдина публічна виставка їхніх творів у Харкові в 1983 році була закрита комуністичними "кураторами мистецтва" одразу ж у день відкриття.

Наприкінці 1980-х та в 1990-х на сцену вийшли принаймні ще п'ятнадцять фотографів (група "Госпром" та інші), зробивши граматику фотографічної мови групи "Время" складнішою, додавши нового до її візуального вокабуляру. Чиновники за підказкою ідеологічних контролерів закривали виставки (ніби з міркувань пожежної безпеки) та вилучали фото, але це лише підживлювало інтерес публіки до їх творчості. Саме у той період було артикульовано деякі найважливіші слова харківської фотографічної мови.

У 2000-х та 2010-х роках низка молодих українських митців використовували естетику харківської школи як трамплін для своїх художніх пошуків, водночас продовжуючи й розвиваючи її життя і здобутки у всеукраїнському мистецькому контексті. Так, група "Шило" зробила ряд влучних постмодерністських коментарів щодо основних естетичних підходів Харківської школи, зокрема щодо творчості Бориса Михайлова. У 2010 році була створена Асоціація Української Фотографічної Альтернативи (УФА), яка об’єднала фотографів з усієї України у намаганні протистояти натиску традиційних смаків.

Мета цього проєкту — зробити здобутки Харківської школи фотографії відомими міжнародній та вітчизняній культурним спільнотам, вписати її в загальноєвропейський мистецький контекст та ввести це непересічне явище до обігу в українське мистецьке середовище.

Ми прагнемо, аби ви відкрили для себе Харківську школу фотографії, а через неї — більше дізналися і про Харків та його мистецьке життя, та про розвиток українського фотографічного руху.