Геннадій Маслов. Харківський вибух

Це не було графіті, яким ми його знаємо тепер. Скоріше, короткі фрази, які нагадували партійні гасла:

РОБИТИ ДЕ — НА ЗЕМЛІ. ВЕК-ВАК. ЇСТИ ШКІДЛИВО.

ТИ НЕ ЗЕМЛЯ І ЗЕМЛЕЮ БУТИ НЕ МОЖЕШ. ЛЕНІН ЗНАЧИТЬ МІТАСОВ.

Слова були досить охайно написані білою олійною фарбою на незліченних стінах з червоної цегли міста Харкова. Всі знали, хто їх написав — химерний і кремезний місцевий божевільний Мітасов. Щоб уникнути чергового відвідування психіатричного відділення, він здебільшого робив це таємно. Пізніше він все заперечував, але його все одно періодично забирали, били та переводили до дурдому — психіатричної лікарні №36. Але вже був 1986 рік, і часи змінювалися. КДБ і психіатри більше не цікавились божевільним Мітасовим, а комунальникам вже не платили за стирання його філософських сентенцій. Генеральний секретар Горбачов успішно завершував знищення одного з найцікавіших політичних утворень в історії, тож Планета СРСР доживала останніх днів.

У Харкові з його 1,7 мільйона жителів не було нічого такого вже особливого. Хіба що він був четвертим за величиною містом Радянського Союзу, центром важкої промисловості та наукових досліджень, та центральним містом Східної України, можливо, чи не найбільшим етнічним плавильним котлом усієї імперії. Практично кожен тут був мішаного походження; найпоширеніша суміш складалася з українського, російського та єврейського інгредієнтів, іноді приправлених татарськими, польськими та грецькими вкрапленнями.

Однак, було щось, що більше відрізняло велике сіре місто: воно, здавалося, було монументальним втіленням МІСТА пізнього радянського періоду. Фотографи люблять помічати речі. Харківські фотографи помітили Харків.

Процес розпочався на початку 1970-х років і тривав аж до кінця 90-х. На сьогодні стало звичним говорити про Харківську школу фотографії як сильне культурне явище тих років. Здавалося б, нізвідки з’явилося два десятки фотомитців, які відмовлялись дотримуватися неписаних правил і шукати схвалення свого мистецтва з боку держави.

В тоталітарній державі фотографія може бути будь-якою, але не непередбачуваною. Неважко знайти дивні паралелі між тим, як художня фотографія розвивалася в таких очевидно різних країнах, як фашистська Німеччина, соціалістичний Радянський Союз та імперська Японія. Режими двадцятого століття любили заохочувати фотографічну діяльність мас, але лише до певного моменту, коли камера перестає бути інструментом некритичного, оптимістичного зображення реальності й перетворюється на знаряддя скептицизму та неконтрольованого самовираження.

Навіть у післябрежнєвські роки кожен знав, що телефонний дзвінок з КДБ і ввічливе запрошення «на коротку розмову» не віщує нічого доброго. Чоловік, якого я зустрів біля лавок в саду Шевченка, був не набагато старший за мене самого, студента університету 23–24 років. Поєднання його невидного вбрання та неприємного запаху з рота мене збентежило. Ні, вони нічого тоді від мене не хотіли одразу. Ні, звичайно, у приналежності до клубу фотографів "Семафор" не було нічого по-справжньому поганого (а як ви додумалися дати йому таке ім’я?), втім в них була "певна інформація про деяких членів клубу", і вони були б справді вдячні за "сигнал" про що-небудь, навіть потенційно, антирадянське. Особливо, якби "сигнал" надійшов від хорошого студента, який готується до кар’єри мовознавця та перекладача. (Не лише фотографа, як вони хотіли б вірити). Тоді візитних карток майже ніхто не мав. Чоловік не записав свого номера телефону, але дав мені для цього свій клаптик паперу та ручку. "То ж телефонуйте будь-коли. Приготуйтеся бути корисним". Хитра посмішка. У метро, коли двері вагону відчиняються, між краєм вагону і платформою з’являється вузький проміжок. Мої руки, мабуть, трохи тремтіли, коли, повертаючись додому, я скрутив папірець у маленьку кульку і кинув її туди.

Багато в чому нова фотографія, якій ми поклонялися, була реакцією на півстоліття радянської пропаганди. Практично всі фотографії, публіковані в ці роки, проходили через цензуру і ставали частиною великого пропагандистського потоку. Усі образи мали містити дуже конкретне послання, яке сприяло б соціалістичному щастю сьогодення та незупинному руху країни до комуністичної нірвани завтрашнього дня. Суб’єктивна або критична інтерпретація дійсності, прояви індивідуалізму або навіть дослідження власного рефлексивного досвіду вважалися підозрілими. Такі явища потрібно було викорінювати або принаймні спрямовувати в спонсоровані та контрольовані державою фотоклуби. В політичному плані, 70-ті не були такими жорстокими, як криваві сталінські роки. Недотримання офіційної лінії, як правило, не означало страти або засудження до таборів. Натомість найбільш неслухняні художники ризикували втратити державні блага, роботу чи навіть можливість займатися мистецтвом. Багато хто втрачав.

На цьому тлі дещо передбачувана, але не менш вибухонебезпечна поява групи сміливих і талановитих фотографів вразила громадськість і засмутила владу... У 1971 році Євгеній Павлов, Борис Михайлов, Юрій Рупін, Олександр Супрун, Олег Мальований, Геннадій Тубалєв, Олександр Ситниченко та Анатолій Макієнко створили легендарну групу "Время". За цим сталася серія "офіційних" та приватних експозицій, що доводили -- відкривається нова сторінка в мистецтві та його сприйнятті суспільством. Підіймалися теми, які до цього моменту були табу: чесний документалізм, формалістські експерименти, образи, що оспівували суб’єктивність і увагу до внутрішнього стану людини, навіть зображення оголеного тіла!

Прогриміли й пройшли 70-ті. Були арешти та професійні санкції, обшуки студій та розлучення, знищені кар'єри та успішні виставки, критика в офіційній радянській пресі та хвилини слави на сторінках західних видань. Група "Время" проіснувала недовго і розчинилася, щоб дати дорогу іншим. Попри це, внесок групи важко переоцінити, і її вплив глибоко відчутний в роботах другої хвилі харківських фотографів, які вийшли на сцену не так революційно гучно, але, можливо, з глибшим розумінням концептуальної інтерпретації суспільного буття.

Початок 80-х виглядав оптимістично: уряд визнав існування проблем і нібито взявся з ними боротися. Після смерті Брежнєва одне за одним пройшли низка лідерів країни, кожен з власними уявленнями про експерименти, яким було потрібно піддати країну. Андропов придумав посилення трудової дисципліни, що призвело до сміховинних вуличних арештів людей, яких міліція вважала прогульниками. Черненко (коли він був фізично спроможний) виступив з купою грандіозних ідей, включно з планами повороту північних річок Сибіру на південь, збільшення кількості років обов'язкового шкільного навчання та бойкот Олімпійських ігор в Лос-Анджелесі. Ера Горбачова розпочалася з антиалкогольної кампанії та певного послаблення цензурних утисків.

У країну почали проникати західні книги та журнали, присвячені художній фотографії. Для багатьох стало справжнім відкриттям, що, попри те, що деякі західні мистецькі стилі в ізольованому Радянському Союзі було винайдено заново, запізно, та ще й в спотвореному вигляді, багато тутешніх мистецьких здобутків значно випереджали "капіталістичні" еквіваленти.

В приватній галереї на горішньому поверсі на вулиці Руставелі темно. Харківський інтелектуальний бомонд у повному зборі чекає на відкриття виставки нової зірки: фотограф Сергій Братков завітав до рідного Харкова у сяйві слави, здобутої в Москві. Природньо, що світло приглушене: подача електрики нормована. Але чому головні двері досі закриті? А де ж сам знаний митець і провокатор? Гучні кроки на старих дерев'яних сходах внизу налякали усіх. Натовп нервує: людей забагато, можуть пов'язати... Втім, зараз ВОНИ, схоже, вже не заарештовують... Ба, та це ж сам Братков з п’ятьма-шістьма друзями, кожен з великою пляшкою вина в руках: вибачайте, більше однієї пляшки на особу в тій черзі на розі не продають...

Художники другої хвилі вже усвідомлювали свою приналежність до унікального середовища. Вони були трохи молодшими, дещо краще освіченими, значно менше боялися влади, і при цьому такими ж затятими у своїй любові до фотографії, як і "старші". Вони створили декілька мистецьких колективів, об’єднаних, скоріше, спільним неприйняттям певних естетичних засад, аніж спільними уподобаннями. Оскільки держава потроху послабляла лещата, стало модно належати до нонконформістських груп, таких як "Госпром", "Апрель", "Контакт" — все це були вільні об'єднання 6-12 художників-чоловіків (у той час професійних фотографок-жінок майже не було). Збиралися в приватних квартирах чи невеликих студіях, споживали літри кави та міцніших напоїв, критикували роботи одне одного та планували наступну проривну виставку — такою була буденна діяльність цих груп. Автор пишається тим, що належить до команди тих днів: А.Авдєєнка, І.Чурсіна, І.Карпенка, В.Кочетова, І.Манка, М.Педана, Л.Песіна, Р.Пятковки, С.Солонського, В. Старка ... (скоріше за все, когось забув). Більш традиційні художники мали більше публічних можливостей, але їх розуміння тогочасних трендів ставало дедалі обмеженішим.

Могутня Радянська імперія швидко кришилася і розпадалася. Чи розуміли харківські фотографи, що вони брали активну участь у процесі? Чи була неписана філософія Харківської школи фотографії пафосною революційною доктриною? Я вважаю — лише на інтуїтивному рівні. Крім того, Харківської школи фотографії як такої взагалі не існувало. Те, що сталося у сірому промисловому радянському місті в 70-80-х роках, було напрочуд потужним вибухом творчої активності позбавленої ілюзій та романтичної (так, романтичної) групи молодих фотографів. Вони долучилися до цього феномену дуже різними шляхами, і ніколи не мали спільного (не кажучи вже, конкретного) естетичного ґрунту.

Наші камери часто були примітивними; наші мрійливі серця завжди тремтіли...

Довгих років життя панорамним іроніям Кочетова, болісно гострим міським пейзажам Макієнка та тонованим у сепію фантазіям Чурсіна. Довго життя Олександру Супруну, лауреату всіх можливих нагород FIAP, та його дивовижним ліричним монтажам. Чи було щось художньо спільне між безкомпромісними документальними роботами Михайлова та підфарбованими психологічними сатирами Павлова та Шапошникова? Навряд чи, за винятком, можливо, спільного культурного підґрунтя та енергії таланту.

Ми зібралися ненадовго, а потім, керуючись власними прагненнями, попрямували кожен своїм шляхом. Відсутність сильного лідера та концентрація стількох харизматичних особистостей в одному місці зіграли свою роль. Більш послідовні та ділові з нас ніколи не зупинялись та продовжували енергійні та часто провокаційні пошуки деінде, часто за кордоном. Дехто став частиною цього художнього явища здебільшого тому, що в той час було модно бути творчим бунтарем. Вони не довго протримались як митці. Для декого цей "вибух" став часом зарядити свої творчі батареї, готуючись до майбутніх особистих досягнень.

Дим давно розвіявся. Енергія Харківського вибуху продовжує жити далі.

Геннадій Маслов — у 1980-х харківський фотограф. Викладає фотографію в Blue Ash College, Огайо, США