Мартина Новіцька. Харків: нове сузір’я. Про молоде покоління українських фотографок

Польською опубліковано в K MAG MAGAZYN

Від самого початку Харківська школа фотографії була скоріше дружнім сузір’ям без будинку, програми чи набору тезисів. Яким чином щось подібне проіснувало півстоліття та досі надихає наступне покоління творців?

Словосполучення “Харківська школа фотографії” частіше викликає історичні асоціації: кілька художників, що змінили обличчя української фотографії. Їх об'єднав спротив до соцреалізму, відмова від “дозволеної тематики”, “неякісні” фотографії, що фіксували кепську реальність навколо. Перестали орієнтуватися на впорядковані кадри, трансформували фотографії (свої й ті, що знайшли) — викладаючи їх у колажі чи розмальовуючи їх різним способом. Покоління фотографів, що народилося у тридцяті-сорокові роки двадцятого століття, хоч і важко їх об’єднати спільним знаменником, увійшли в історію. Фотографії та колажі, які вони створювали, критично розповідають про життя Української Радянської Соціалістичної Республіки, щоб пізніше презентувати — не завжди гарну — картину соціальних змін, що відбулися після розпаду Радянського Союзу.

За цим збірним терміном приховуються наступні генерації фотографок і фотографів, що працювали на Сході України або були так чи інакше пов’язані із їх художнім світом, а не з фактично наявною школою. Яким чином фотографії Бориса Михайлова, Олега Мальованого чи Олександра Супруна, створені у сімдесятих та вісімдесятих, впливають на наступне покоління художників? Розглядаючи роботи молодших фотографок і фотографів, що пов’язані з Харківською школою фотографії, можна висунути кілька припущень — дехто повертається до соціального репортажу, інші належать до концептуального підходу до фотографії, наступні цікавляться естетикою, що використовувалася різними митцями старших поколінь. Від самого початку визначення це служило скоріше парасолею, під якою ховалися індивідуальності, які самостійно шукали власної художньої мови: чи кадруючи офіційне життя в інший спосіб, чи розмальовуючи знайдені фотографії або створюючи фотомонтажі.

У чому, в такому разі, зв’язок між першими членами “школи” і її сьогоднішнім поколінням? Юлія Кривич, фотографка, що народилася в Україні, але працює у Варшаві, так відповіла на це питання: “Живу у Польщі вже дев’ять років і тільки після переїзду сюди почала цікавитися фотографією. Але найбільшим натхненням для мене були цикли Бориса Михайлова поруч з фотографіями Нан Голдін. Можу сказати, що роботи Михайлова — це майже частина мого ДНК: народилася і дитинство провела у Дніпрі, недалеко від Харкова. Такі цикли, як Історія хвороби пізніх дев’яностих, сильно мене вразила, оскільки представляють реальність, яку пам’ятаю з дитинства — знайомі мені обличчя, пейзажі та ситуації. Коли я сама почала фотографувати, то відчувала поєднання власне з представниками Харківської школи. Відкриття цих фотографій було для мене і частиною самоідентифікації — хоч я і почала фотографувати вже у Польщі, відчуваю приналежність як до польського, так і до українського художнього життя”.

Попри те, що роботи сучасних авторів східної України різняться жанрово та естетично, об’єднує їх спільний досвід — зорова чутливість, що сформована життям в подібних просторах в одному часі. Фотографки й фотографи такі як Юлія Кривич, Поліна Карпова, Сергій Мельниченко або Юлія По, реагують по різному — не завжди безпосередньо посилаючись на це у своїй творчості.

Сучасне покоління створює у зовсім іншому світі — де немає догмату соцреалістичної фотографії з парадом на 1 Травня. Але, як і попередня генерація, молоді автори уважно спостерігають реальність навколо. У дев’яностих роках Михайлов показував сиріт Радянського Союзу — людей, що в результаті розпаду совка опинилися на вулиці. Усміхнені, хоч і не з повним комплектом зубів, вдягнені ніби випадково, вони позували фотографу під час своїх буденних ритуалів: на базарі, у чергах, під час їжі, випивання та паління сигарет, без вікових обмежень.

Двадцять років пізніше Юлія По фіксувала барикади, що ставали на Майдані (вийшов альбом Барикади 2014). Мішки з піском утримують європалети та металеві огорожі, люди підіймаються на барикаду драбиною — несподівано, зате працює. Юля Кривич у своєму проєкті Daring & Youth досліджує життя банди псевдовболівальників, що складається з військових і правих радикалів. Її герої, як безхатьки з фотографій Михайлова, — повновимірні постаті. Фотографка, а їй далеко до ідеалізації дій Зухвалості та молодості, показує їх не тільки під час хуліганських акцій, але і під час звичайних зустрічей, вечірок, що нічим не відрізняються від таких самих вечірок в інших широтах, під час позування для фото в Instagram. Замість кадрів, що могли б підтвердити таку гучну назву, Кривич демонструє учасників Зухвалості та молодості, як звичайних міленіалів, які між роботою, подорожами й вечірками є членами націоналістичної банди.

Герої циклу Сергія Мельниченка Шварценеггер мій кумир (2012) проводять час у спортивній залі, щоб за допомогою тренувань наблизитися до ідеалу — мускулистого тіла. Назва ніби натякає, що орієнтиром для молодих хлопців з пострадянського містечка, що втілює в собі американську мрію, є відомий актор і політик, якого вони бачать на екранах телевізори чи комп’ютера. Підлітки не тільки працюють над удосконаленням своєї мускулатури, одночасно намагаючись взяти участь в іншій реальності, яку знають по голлівудським бойовикам. Однак тут все інакше, ніж у членів Зухвалості та молодості — мрії приводять їх лише до тренажерки на районі, де вони тренуються у чоловічому колі. Фотограф пропонує їм не типову фотосесію — хлопці позують оголеними та з посмішками, ніби така сесія має наблизити їх до Шварценеггера.

Сигналом, що часи змінилися є не тільки присутність американської попкультури — світ фотографів та фотографок зазнає фундаментальних змін. Юлія Кривич каже:

«Харківська школа фотографії виникла в результаті зустрічей у межах обласного фотоклубу і створення групи “Время”. Від початку утворили її чоловіки — їх дружини або партнерки з’являлися на фотографіях, працювали як кураторки, організаторки виставок, допомагали їм працювати й рідко виходили на перший план. Важливу роль відіграла хоча б Віта Михайлова, дружина Бориса, яка допомагала йому створювати ці фотографії, як хтось на кшталт продюсерки. Тепер ситуація змінилася, не тільки в Україні, а й у цілому світі. Серед студентів художніх ВНЗ переважають дівчата, мистецтвом займається щораз більше жінок. Ця ситуація притаманні й українському світові фотографії — серед молодого покоління багато талановитих фотографок".

У сучасному поколінні більше художниць. Вони говорять різними художніми мовами й працюють у різних естетиках - Кривич не заперечує ні соціальну заангажованість, ні фіксацію, що перебуває на межі документа й інсценізації; Поліна Карпова поєднує досвід дизайнера одягу і костюмерки з фотографуванням; трохи старша Аня Бочарова зосереджена на чорно-білих фотографіях, що документують життя колишніх радянських республік. Перші члени Харківської школи творили подібним чином — між колажами Олександра Супруна, поетичними роботами Євгенія Павлова, актами Юрія Рупіна і циклами Михайлова важко говорити про спільний знаменник. І зараз ми скоріше говоримо про середовище, члени якого (сьогодні, скоріше, — членкині) підтримують одне одного.

Найважливішою різницею є те, що сучасне покоління фотографів не завжди живе у Харкові, щораз більше і частіше демонструють свої роботи не тільки в Україні. Юлія Кривич і Поліна Карпова або Сергій Мельниченко стали лауреатами секції молодих творців ShowOff краківського Місяця Фотографії, всі вони беруть активну участь у міжнародному житті сучасного мистецтва. Можливості демонстрації робіт, які у сімдесятих та вісімдесятих здебільшого обмежувалися територією Радянського Союзу або країн-сателітів (важливим початком для художників з Харкова стали виставки у Польщі та Литві), сьогодні майже необмежені. Але місто на сході України залишається місцем сили для наступних сузір'їв художників та художниць.

Есей написано для проєкту "Харківська школа фотографії: від радянської цензури до нової естетики", який реалізовується у рамках програми Ukraine Everywhere Українського інституту

Польською опубліковано в K MAG MAGAZYN

Мартина Новіцька (Martyna Nowicka) — критикиня і мистецтвознавчиня, кураторка. Співпрацює з Gazeta wyborcza і виданням Szum, веде в Кракові проєкт "Абетка для містян". Лауреатка премії імені професора Мар'яна Соколовського за кращу дисертацію з історії мистецтва. Редакторка візуальної лінії у видавництві "Корпорація Ха!арт".