Борис Михайлов

Борис Михайлов (нар. 1938 р., проживає в Харкові і Берліні) — митець, який зробив місто Харків відомим на мапі світової фотографії. Лауреат премії "Хассельблад", чиї роботи виставлялись у найпрестижніших музеях світу, він був двигуном групи "Время" та ключовою фігурою у виникненні Харківської школи фотографії. Постійно в пошуках нових ідей, завжди вимогливий до власної творчості та незадоволений результатом, Михайлов віднайшов найважливіші слова в новій візуальній мові Харківської школи (див. відео Михайлова про ХШФ).

Накладання (1968—1978), або "бутерброди", як він їх іноді називав, були, мабуть, першим винаходом Бориса Михайлова на шляху до нових, складніших засобів візуальної мови. Фотограф розповідає, що коли він переглядав нещодавно проявлені слайдові плівки, то випадково склав дві разом і був приголомшений отриманим ефектом. Зображення виглядали формально новими, сюрреалістичними та гротескними. Техніка була схожа на мультиекспозицію, але дозволяла чіткішу деталізацію та розв'язувала руки автору для незліченних комбінаційних варіантів. Два накладені кольорові діапозитивні кадри проєктувалися на екран як слайд-шоу або друкувались на кольоровому фотопапері. Роботи Михайлова в цій техніці, як і вся його творчість, мають гостру соціальну спрямованість.

© Борис Михайлов. Накладання

Червона серія Михайлова (1965—1978) надала додаткового значення червоному кольору, якому віддавали перевагу комуністичні художники-оформлювачі, зробивши його кольором удаваної лояльності та симуляції ентузіазму. Навіть безневинно випадкові червоні предмети в цій серії виглядають відразливо та надокучливо.

В 1980-х Борис Михайлов запропонував концептуальну альтернативу витонченим технікам інших митців групи "Время". Він стверджував, що високоякісне глянсове зображення не могло зобразити радянську реальність з її низькими стандартами життя (включно з низькою якістю плівки, фотопаперу та хімікатів радянського виробництва), і запропонував концепцію "поганої фотографії для поганої реальності": замість повнотональних зображень він створював невеликі недбало друковані чорно-білі фотографії, часто розмиті, з низькою контрастністю, з присутніми дефектами плівки або зображенням перфорації. "Михайлов запровадив "погану фотографію" як метод підваження радянського канону композиції та оптимістичного наративу, якому служив цей канон. "Погана фотографія" стала для Михайлова інструментом естетичної та соціальної критики радянської дійсності під час її незворотного і бурхливого розпаду" (Ірина Сандомирська).

Пізніше цей метод був використаний Михайловим у його знаменитій Незакінченій дисертації (1984, видано книгою в 1998), де чорно-білі зображення, наклеєні на звороті чиїхось лекційних конспектів, супроводжувались рукописними коментарями, автобіографічними та філософськими примітками тощо. Маргарита Тупіцина писала в есеї до цієї книги: "Михайлов не бачив сенсу у відкритій критиці радянського суспільства ні через глузування з нього, ні через викриття його нескінченних пороків. Натомість його метою було зберегти відчуття тотальності радянської реальності, але без її шару системно підтримуваної зовнішньої радості".

Деякі критики вважають, що це був перший приклад концептуалізму у фотографії в СРСР: "Насправді, лише в Харкові під проводом Бориса Михайлова процвітав фотоконцептуалізм у Росії", – писав Джон П. Джейкобс (John P. Jacobs). Він стверджував, що до 1990 року "фотографи по всьому СРСР, включно з Москвою, залишалися ворожими до об'єднання фотографії з концептуалізмом".

© Борис Михайлов. Біля землі

На початку 1990-х Борис Михайлов зробив значний внесок у свою концепцію "поганої фотографії". Дві великі документальні серії хімічно тонованих чорно-білих панорамних світлин, У сутінках (1993) та Біля землі (1991), відомі також як Синя та Коричнева серії, за допомогою плям та інших дефектів кольорового тонування наочно зображали занепад життєвих стандартів у пострадянській реальності.

У 70-ті роки харківські фотографи часто заробляли на життя копіюванням та збільшенням сімейних фотографій. Це була нелегальна комерційна практика, замовлювана мешканцями сільських місцевостей, здебільшого у віддалених частинах країни, де кольорова студійна фотографія була або занадто дорогою, або просто не існувала. Цей специфічний радянський продукт — "лурік" на жаргоні фотографів — являв собою збільшений і ретушований портрет у рамці або на картоні, в тому числі портрети померлих рідних. За походженням це були сімейні портрети і фото на документи, на яких замовники іноді залишали вказівки: зняти шапку або додати більше волосся, зробити монтаж, щоб з'єднати двох людей у віртуальну родину на одному фото. Борис Михайлов концептуалізував ці розпачливі приклади справжнього народного мистецтва у серії Луріки (1971—1985), "першому стратегічному використанні знайденого матеріалу в сучасній радянській фотографії" (John P. Jacobs).

Скандальна серія оголених автопортретів Михайлова Я — не я (1992) була вперше показана в Харкові в 1992 році в галереї Up/Down, "неофіційному" приватному артпросторі, яким керував Сергій Братков. Пізніше, коли Михайлов спробував виставити цю роботу в муніципальному Харківському художньому музеї, її закрили в день відкриття. Інтерв’ю з директоркою музею можна переглянути тут (надано Проєктом In-hibiton, куратори Леся Кульчинська, Сергій Климко, Центр візуальної культури, 2013). Наступного року серія розпочала свій тріумфальний марш галереями та музеями світу.

Наприкінці 1990-х Борис Михайлов розпочав свій всесвітньо відомий проєкт Історія хвороби (1997—1998), який виставлявся на найпрестижніших міжнародних артмайданчиках. Він демонстрував жалюгідний стан цілого прошарку пострадянського суспільства, людей, не здатних адаптуватися до нових правил гри після розпаду СРСР. Одною з рис цього проєкту Михайлова, яка, можливо, залишилася непоміченою критиками, було використання безхатченків як оголених моделей для постановних фотографій, де зворушливо невмілі намагання позувати виглядають як пародія на штучний гламур панівної візуальної культури.

Чай, кава, капучино Михайлова (2000—2010), здається, послідовно продовжує його соціально критичні твори попередніх десятиліть: його герої — знову п’яниці, бродяги та бандити, його світлини продовжують зображати убогі міські нетрі та містечка, що занепадають та руйнуються. Але проєкт виявляє нову рису документальної фотографії: поєднані по два, ці, на перший погляд, прості репортажні кольорові кадри стають частинами великого пазла, що показує картину абсурдної безглуздості життя в реальності української провінції.

В найновішому проєкті Спокуса смерті (2019) Михайлов використовує зображення знаменитого незакінченого крематорію в Києві, поєднуючи їх зі своїми попередніми фото у понад 150 диптихах. У цій візуальній автобіографії Михайлов зіставляє минуле і сьогодення та розмірковує про життя і смерть. У 2021 р. цю роботу було нагороджено Шевченківською премією — перше офіційне визнання Михайлова в Україні.