Міша Педан

Міша Педан (нар. 1957, Харків, живе у Стокгольмі, Швеція) з'явився на харківській художній сцені на початку 1980-х. Він був одним із засновників групи "Госпром" у 1986—1987 роках та засновником асоціації "Українська фотографічна альтернатива" у 2010 році — остання об'єднала фотографів, які виступали проти традиційних смаків більшості українських митців.

Талановитий організатор, Міша Педан був куратором перших масштабних виставок фотографів Харківської школи у 1987 та 1988 роках, коли Перебудова лише починалась. Зрештою обидві виставки були закриті комуністичною владою та КДБ, яким було складно визнати нову реальність і важко адаптуватися до нових правил старої гри. Педан використав всі свої організаторські навички, винахідливість та зв’язки, щоб ініціювати публічну дискусію, яка врятувала першу виставку від негайного закриття та викликала ще більший інтерес відвідувачів. Виставка працювала 10 днів і мала безпрецедентну відвідуваність — близько 2000 глядачів щодня. Виставка 1988 року витримала лише 4 дні й призвела до того, що Педан втратив роботу. Міша Педан розповідає.

© Міша Педан. Кінець La Belle Époque

Твори Педана того часу було нещодавно видано у Швеції, куди він переїхав на початку 1990-х. Його проєкт Кінець La Belle Époque (1986—1989, опубліковано Khimaira förlag, 2013) — це серія вуличних знімків, які зображали занепад радянської імперії напередодні її розпаду в 1991 році, зображень Харкова кінця 1980-х років: його занедбаних вулиць, які ніхто не хотів ремонтувати, його мальовничих мешканців, які раптом звільнились від міцної хватки комуністичної Батьківщини й не знали, що робити з цією несподіваною свободою.

Початок радянської "belle époque" був відзначений червоним прапором, що підіймався над повсталим броненосцем "Потьомкін" у прем'єрі фільму Сергія Ейзенштейна 1925 року. Броненосець Потьомкін був чорно-білим, а прапор було розфарбовано червоним у кожному кадрі та кожній копії фільму. Кінець La Belle Époque зображує передсмертну агонію Радянського Союзу на 84 чорно-білих знімках. На одному з зображень Педан, ніби у символічному рукостисканні з Ейзенштейном, вручну розфарбовує червоним прапори на радянських муралах в кожному з 500 пронумерованих і підписаних примірників книги — ніби спускає прапор після шістдесяти років його домінування.

У 1985—1986 Педан щодня витрачав 90 хвилин на дорогу до центру міста та назад. Метро (опубліковано Khimaira förlag, 2015) — це серія зображень пасажирів харківської підземки, портрет радянської людини 80-х. Переважно документальна естетика Педана (як і інших фотографів із групи "Госпром") не вдавалася до жорсткої безкомпромісної критики. Критика розтала в іронії, оскільки до колись грізної та зловісної радянської держави не залишилося сильних почуттів.

Проєкт Педана Stereo_typ 2011 року з витончено складених парних зображень, що показують ті самі місця з різних знімальних точок, полягає у визнанні того, що один ідеальний кадр, зроблений у потрібному місці в потрібний час та під правильним кутом, вже не є достатнім у фотографії. Stereo_typ досліджує просторові й перспективні відношення у фотозображенні. Проєкт видано як фотокнигу (Misha Pedan. Stereo_typ, 2011, Khimaira förlag).

© Міша Педан. Ганафуда

У Вічній присутності (опубліковано Khimaira förlag, 2017) Педан вмонтовує у свої вуличні фото графічні роботи іншого автора. Графіка Яна Хафстрема майже непомітно накладається на світлини Педана, і глядач змушений запитувати себе, чи дивиться він на чисту чи модифіковану реальність, і зрештою ставити під сумнів поняття самої реальності. "Вічність, присутність — ці два терміни так само часто здавались протилежностями, як їх сприймали взаємно значущими: протилежними, тому що теперішнє вже зникло, коли ми намагаємося його схопити, тоді як вічне — це незмінне, те, що ніколи не приходить і ніколи не минає; взаємно значущими, оскільки те, що присутнє, якось завжди прагне вийти з потоку часу, ніби Тепер само по собі вимагає підтримки з огляду на вічне, яке завжди є, завжди присутнє, ніби виконує обіцянку, притаманну теперішньому стану. Ці два терміни, таким чином, сприймаються як сама вершина тимчасового досвіду, що уникає звичайного часу або формує його нечасове ядро​. Мовою середньовічного богословського дискурсу це був би Бог як те, що "вічно існує / те, що стоїть зараз / nunc stans": Бог, який водночас абсолютно живий і абсолютно мертвий", пише Свен-Олов Валенштайн у своєму ревю.

Ганафуда (проєкт триває) — новий проєкт художника, зроблений в Японії та Швеції, складатиметься з 12 квадриптихів, знятих у 12 різних місцях у кожному з 12 місяців року. Формат базується на японській картковій грі Ганафуда. У цьому проєкті Педан робить імпресивні великоформатні імітації японських складаних ширм.